Микола Присяжнюк: «Національний егоїзм для інтервенції на зовнішні ринки – це завдання номер один для українських аграріїв».

Микола Присяжнюк: „Місія реформ – якісні перетворення ключових системоутворюючих галузей сільського господарства, поетапне технологічне і технічне переоснащення, поступове досягнення аграрним бізнесом економічної незалежності від державних дотацій".

Як могло статися, що український борщ нашим господиням нерідко доводиться варити з єгипетською картоплею, і заправляти китайським часником? І що потрібно робити, щоб змінити ситуацію? З такими запитаннями «Міжнародний кур’єр» звернувся до новопризначеного Міністра аграрної політики України Миколи Присяжнюка.

Відповідаючи на наші запитання, Микола Володимирович приділив чимало уваги завданням, які стоять перед виконавчою владою, тим сферам, які потребують суттєвих реформ.

Про необхідність реформ на селі говорять всі. Але чомусь ці розмови ведуться вже майже 20 років, а особливих змін на краще ми не бачимо. В чому тут справа?

З одного боку, сільське господарство дуже приваблива галузь: опускаєш в землю, умовно кажучи, зернину, а одержуєш урожай в десятки і навіть сотні таких зернин. Такий рівень відтворення і одержання валового доходу мало в яких галузях можна знайти, але це водночас і дуже затратна галузь. Сьогодні ми можемо звернутися до звичної на селі риторики: Гаслами на кшталт «Село гине! Грошей не дають!» сьогодні намагаються прикрити всі негаразди, навіть внутрішні небажання щодо проведення необхідних реформ. Можна, звичайно, і надалі прикриватися цими гаслами, але настав час, коли все суспільство повинне об’єднатися довкола проведення реформ на селі.

Як би там не було, сільське господарство вже на 90–95 відсотків пронизане ринковими відносинами. Ринок зайшов в аграрний сектор, а система управління, контролю або нагляду – те за що відповідає виконавча гілка влади – збереглася такою, якою була ще за часів соціалістичної системи. І те що ми не працюємо над адаптацією системи управління до вимог сьогодення – це вже стратегічна помилка, яку треба неодмінно виправляти.

Свого часу перехід до ринкових відносин теж мав би проводитись еволюційним шляхом, без знищення того, що було доцільним та ефективним – через м’які послідовні реформи.

В сільському господарстві не потрібно робити революційних переворотів, тому що ми вже поставили селян в такі умови, коли їм важко зрозуміти, чого чекати від влади, в яких умовах і за якими правилами вони будуть працювати. Якщо ми почнемо розмахувати шаблями і закликати всіх «працювати по-новому» – це ні до чого хорошого не приведе.

Президент і уряд сьогодні консолідовано націлені на системні реформи, які орієнтовані на збалансоване поетапне, поступове досягнення аграрним бізнесом економічної незалежності від державних дотацій та субсидій, та перетворення сільського господарства України у впливовий фактор існування світової спільноти.

Практичне здійснення перетворень – це прерогатива аграрного бізнесу. Держава не може (і не повинна) примушувати аграрний бізнес щось робити, але вона може (і повинна) створити систему стимулів та мотиваторів, які задають для аграрного бізнесу вектори розвитку.

Чи повноцінним був бюджет 2009 року? Чи всі проблеми українських аграріїв можуть бути вирішені за наявності достатніх коштів?

Грошей було мало, – це загальна думка аграріїв – але не це є головною проблемою. Головне те, що і минулого, і 2008 року, були закладені принципи, які інакше, ніж латання дірок не назвеш.

Я переконаний, що кожна гривня, виділена з Державного бюджету в АПК повинна бути стимулятором, мотивом до створення цілісної інвестиційної системи розвитку агропромислового комплексу. Без такого підходу досягти успіху практично неможливо. Тому що фінансова криза насправді існує. Це світова фінансова криза, але є ще і наша, внутрішня.

Попередній уряд, знаючи, що країна живе у ринкових відносинах, нехтував ринковими принципами і виділяв кошти в «ручному» та «пожежному» режимах. Крім того активно застосовувались методи адміністративного тиску та економічного примусу. В Україні не існувало системи стабільних, прозорих, зрозумілих правил здійснення держуправління. Все це і було головною причиною наших економічних негараздів, у тому числі і в агропромисловому комплексі.

В минулому Україна мала статус житниці Європи, в Києві працювала найбільша у Європі цукрова біржа, – країна була лідером світового виробництва цукру. Сьогодні ми цих позицій не маємо, а цукор імпортуємо.

Є загальносвітові тенденції, за якими попит на продукти харчування зростає. За прогнозами, ця тенденція триватиме десятиліттями, зокрема, завдяки росту споживання в таких країнах як Китай та Індії з населенням понад 2,5 млрд. чоловік. З одного боку, це не може не радувати наших виробників продовольства, а з іншого – така ситуація породжує тривогу, чи вистачить продовольства для власної країни.

Треба бути реалістами. Конкуренція між виробниками продовольства наростає. Ми, можливо, й зможемо наростити обсяги виробництва сільськогосподарської продукції, але це неминуче призведе до росту її собівартості. Бразилія, Аргентина сьогодні вирубують ліси і місцеві аграрії приходять фактично на цілину – землі, насичені гумусом і мінеральними речовинами. Вони можуть збільшувати посівні площі на десятки мільйонів гектарів. Це неабияка перевага.

Наші землі на сьогодні виснажені – ми експлуатуємо їх століттями. А останні роки ця експлуатація набула нищівного характеру. Тому чекати, що світова продовольча криза призведе до того, що незабаром до наших аграріїв вишикуються черги покупців, а ми зможемо їх задовольнити, було б помилкою – конкуренція на світових ринках була є і буде дуже жорсткою. Ми відстали технологічно, у нас застаріла техніка, інфраструктура. Нам потрібні неординарні кроки, щоб надолужити згаяний час, наздогнати конкурентів, які вийшли далеко вперед. Отже нам потрібні радикальні але м’які зміни без революцій та знищення того, що вже напрацьовано. Саме вони мають дати потрібний нам результат.

Які мають бути першочергові кроки, пріоритети реформ? Що робити зі зростаючим імпортом?

Сьогодні ми з сумом констатуємо, що змушені імпортувати м’ясо, бо його нам не вистачає навіть при порівняно низькому рівні споживання через незадовільне соціальне забезпечення населення. Якби соціальний захист населення був піднятий на належний рівень, імпортувати треба було б удвічі, навіть утричі більше, або нарощувати власне виробництво. Ми імпортували 14,5 тис. тонн цукру, щоб забезпечити продовольчу безпеку, точніше підтримувати той рівень споживання, до якого країна звикла. В 2009 році Україна імпортувала вершкового масла більше, ніж виробила сама. Сьогодні молочне стадо країни прирівнюється до рівня 1945 повоєнного року, і тенденція до його зниження зберігається.

Потрібні стратегічні програми розвитку галузей на десятиліття. Але коли працюєш з фахівцями, які пропонують такі програми, розумієш, що точок зору на шляхи розв’язку проблем може бути багато і нерідко вони суперечливі. Це говорить про те, що справжня наука, яка може дати обґрунтовані рекомендації, сьогодні поставлена на узбіччя. Молодь не зацікавлена в тому, щоб долучатися до наукових досліджень в аграрному секторі.

І все ж, що треба реформувати і як?

Сільське господарство України потребує системного реформування. Місія реформ – якісні перетворення ключових системоутворюючих галузей сільського господарства, поетапне технологічне і технічне переоснащення, поступове досягнення аграрним бізнесом економічної незалежності від державних дотацій та субсидій. Я бачу три фундаментальних пріоритети реформування. Це, по-перше, ключові аграрні галузі – рослинництво (зернові, зернобобові, технічні та кормові культури), свинарство, молочне скотарство. Саме ці галузі в найбільшій мірі впливають на продовольчу безпеку України, її експортний потенціал, екологічний стан навколишнього середовища, розвиток інших галузей сільгоспвиробництва. По-друге, аграрна освіта та аграрна наука. Аграрна освіта потребує реформ, тому що сьогодні кількість випускників, яких щорічно випускає система агроосвіти значно перевищує реальні потреби сільського господарства, а програми навчання зовсім не орієнтовані на освоєння майбутніми фахівцями новітніх технологій. Лише 0,8 відсотка випускників аграрних вищих учбових закладів працюють за фахом. Аграрна наука у свою чергу втратила зв’язок з реальними практичними потребами с/г; стала заручником застарілих догм та захисником неефективних шляхів господарювання. Сьогодні на аграрну науку витрачається близько 1,2 млрд. гривень. Це не великі кошти порівняно з європейськими країнами чи США, але для нас це гроші. І їх треба раціонально використовувати, спрямувавши на два напрямки. 20 відсотків – на фундаментальну науку, 60 – на адаптацію кращих світових технологій до наших умов, та на створення на їхній базі нових, вже вітчизняних технологій. Ще 20 відсотків – на роботу на державних полях приватним установам. Сьогодні в академії аграрних наук понад 2 мільйони гектарів землі. Але в господарствах, що на ній працюють, в інститутах ситуація не втішна: низькі надої, посередні врожаї. Наука стверджує, що з її допомогою можна досягти врожаїв зерна по 100 центнерів з гектара, а на експериментальних полях збирають ледве по 20 центнерів. Це не збільшує ні авторитету науки, ні довіри до її рекомендацій.

Третім основним напрямом реформування має стати державне управління сільським господарством, оскільки нині потрібно створити систему партнерських взаємовигідних, взаємовідповідальних стосунків держави та агарного бізнесу. В Україні ж, на жаль, відсутня система стабільних, прозорих, зрозумілих правил здійснення державного управління, а управління здійснюється в «ручному» та «пожежному» режимі.

Але щоб подолати кризові явища потрібно знайти певні точки опори, інвестиції…

Ніякої катастрофи у сільському господарстві немає. Є проблеми, і є шляхи їхнього вирішення. Отже гасло «Село гине!» необхідно зняти з порядку денного, а натомість налагодити роботу по реформуванню АПК.

Тут є два важливих питання: земля і люди. З одного боку, ми повинні пишатися тим, що 30 відсотків нашого населення проживає на селі. З іншого, – ми розуміємо, що для інвестора, який може вкладати кошти в індустріалізацію села, обов’язки утримувати соціальну інфраструктуру села з такою кількістю населення – це додаткове навантаження, негатив. Водночас відраховувати кошти в місцевий бюджет потужні індустріальні фірми цілком згодні.

Нам необхідно провести інвентаризацію сільськогосподарських угідь. Адже всі розмови про статичні дані – обсяги посівів, зібраних площ тощо – ведуться «на око», точних цифр, на жаль, немає. Ось вам приклад: при розпаюванні 2 млн га орної землі були виділені під дороги, для доступу до цих земельних паїв. Звичайно ж, цих доріг на полях ніхто не лишає – орендарі засівають ці землі, хоча і не платять за їхнє використання, а урожайність розраховують формально, за документами на землю. Сьогодні про це мало хто говорить, але таким чином приблизно на 10 відсотків збільшується урожайність, звичайно, лише на папері.

Близько 1 мільйона гектарів орної землі сьогодні зайнято… лісом, який сам насіявся, наступаючи на прилеглі поля. Точних цифр, звичайно, ніхто не знає, бо на цю проблему досі закривали очі.

Нам потрібен державний земельний іпотечний банк. Держава має лишити у своїй власності 20 відсотків сільськогосподарської землі, щоб підтримувати продовольчу безпеку в країні. Але обробляти її – це не її функція. Таку землю можна передати в оренду, адже довгострокова оренда сьогодні дуже цікавить інвесторів. Це одна з функцій такого банку.

Потрібен окремий державний аграрний банк. Річні оборотні кошти аграрного сектору досягають 50 млрд. грн. Це вагомі кошти, плюс держава через НБУ може надати цьому банку певний обсяг дешевих грошей для пріоритетного кредитування аграрного сектору.

Нам потрібно налагодити роботу аналітичних управлінь, які б могли кваліфіковано прогнозувати тенденції на ринках сільськогосподарської продукції. Зростання цін на цукор, наприклад, можна було спрогнозувати ще три роки тому, коли на Заході були прийняті програми виробництва біопалива на основі етилових спиртів з цукрової тростини.

А що робити з 15 мільйонів людей, котрі живуть на селі, яке деградує?

На жаль, сьогодні державі дуже складно забезпечити функціонування соціальної інфраструктури села. І ця проблема не зникне ні через рік, ні через три роки. Сьогодні дуже багато селян опинилися поза межами аграрного бізнесу, поза виробництвом сільгосппродукції. Їх не беруть на роботу, для них немає робочих місць. Роботодавці кажуть їм, що вони не потрібні. Рятують цих людей присадибні ділянки. Тому держава, розвиваючи індустріалізацію села, не повинна забувати також про необхідність підтримки і присадибного господарства, і фермерських господарств, і різних форм колективних господарств, кооперативів.

Одна з форм такої підтримки – комплексний лізинг. З його допомогою можна досить швидко налагодити виробництво, наприклад, свинини. В країні розроблені і виготовляються модульні комплекси для відгодівлі свиней. Їх можна передавати в лізинг зацікавленим господарствам, проводити навчання, забезпечувати кормами. Це вирішує головну проблему села: забезпечення людей роботою.

Ще одне важливе питання – як продати вирощений урожай. Багатьом селянам простіше згодувати продукцію худобі, ніж везти до міста на продаж. Тож і виходить, що своя картопля згодовується свиням, а жителям міста везуть її з-за кордону. При цьому закупівельна ціна на м’ясо свинину 16 гривень, а продажна – 50–60 гривень.

Цьому може зарадити створення цивілізованої інфраструктури. В першу чергу – оптових ринків сільськогосподарської продукції. Але всі мають чітко розуміти, що ж таке оптовий ринок. Це не якийсь оптовий базар чи магазин, що його можна збудувати в кожному райцентрі. Це логістичний і розподільчий центр національного рівня. Це величезне підприємство, яке продає і розподіляє тисячі тонн продукції щодня. Сюди везуть і звідси вивозять продукцію десятками вагонів. Тут сконцентровані сховища для зберігання овочів, холодильники, склади – з новітніми технологіями обробки і зберігання вантажів. Це і логістичне підприємство, і торговельний майданчик, і продовольча біржа, і транспортний вузол одночасно.

Прототип такого ринку створено у Львові – 16 областей продає на цьому ринку свою продукцію, а 12 областей – купує. І вони вже прогнозують для виробників замовлення на продукцію на наступний рік. Але ж це приватна структура, а таку роботу має виконувати міністерство, його аналітичний центр чи управління. Нам потрібно йти далі, об’єднувати ресурси різних державних установ, просувати свою продукцію на зовнішні ринки через працівників МЗС – торгових аташе, які б спеціалізувалися саме на сільськогосподарських продуктах.

Які тенденції в агарному секторі України дозволяють нам сподіватися, що ситуація може бути змінена на краще?

Я переконаний, що сьогодні саме той час, коли можна перегорнути одну сторінку, і почати начисто писати іншу – без тих прорахунків і помилок, які були зроблені раніше. Це підтверджують як ті тенденції, які відбуваються у світі, так і ті, що наявні в Україні.

Якщо говорити про світові тенденції, тут підкреслю наступне.
Стійко наростаюча в світі проблема голоду.
Випереджаюче зростання чисельності населення і потреби в продуктах харчування.
Розвиток біоенергетики і пов’язані з цим додаткові потреби в сільгосппродукції.
Відсутність можливості розширення земельних площ, сприятливих для ведення с/г виробництва, зростання плати за землю, а також зменшення родючості та деградація ґрунтів.
Драматичні для с/г не прогнозовані зміни клімату та зростання ризиків сільськогосподарського виробництва.
Зменшення доступних світових запасів енергоносіїв і зростання цін на них.
Зростання цін на продукцію енергоємних галузей, що приймають участь у матеріально-технічному забезпеченні с/г виробництва (в першу чергу – сільгосптехніка та запчастини, засоби захисту рослин і міндобрива).
Зростання платоспроможного попиту на екологічно безпечні та якісні продукти харчування.
Зростання і вимог до якості всіх видів с/г продукції.
Сільським господарством все більше цікавляться інвестори.
В Україні ж я хотів би виділити таке:
У кризу тільки с/г дає позитивну динаміку виробництва.
Сільське господарство – економікоутворююча галузь.
Україна має один з самих високих в світі відсоток родючих сільськогосподарських земель.
Україна має сприятливі кліматичні умови для сільськогосподарської діяльності.
Україна має потенціал різкого нарощування експорту.
Світ знає Україну як державу з великим аграрним потенціалом.
Україна знаходиться в безпосередній близькості до країн Євросоюзу до вузла світових торгівельних шляхів (Середземного моря), має вихід до Чорного моря з діючими портами.
Україна інтегрується в світову економіку.

Тобто, я хочу підкреслити, що світовий ринок для вирішення глобальних проблем потребує активного залучення аграрного потенціалу України.

З кризи, яка охопила всю економіку країни, аграрний сектор має вийти оновленим, готовим до реформ і змін. Поруч з нами, у наших сусідів у Євросоюзі є новітні технології, техніка, зацікавлені у співпраці інвестори. Наше завдання – підняти розв’язок проблем аграрного сектору на державний рівень, ретельно готувати переговори, наприклад, міністра закордонних справ. Адже є багато напрямків для співпраці. Ми імпортуємо з Німеччини сільськогосподарської техніки на сотні мільярдів гривень. І ми просто повинні піднімати питання, щоб імпорт техніки працював на користь нашої країни. Це нормально, коли великі контракти включають в себе умови надання певних пільг під поставки новітніх технологій, створення спільних підприємств для складання техніки, закупки елітного насіння тощо. Оскільки ми відкриваємо наш ринок для експортерів сільськогосподарської техніки, ми можемо вимагати для себе певних преференцій на державному рівні. Піднімаючи такі питання ми лише підвищимо повагу до України як до партнера, адже так роблять всі серйозні покупці сільськогосподарської техніки.

Сьогодні 250 тис. тонн риби експортують в Україну Нідерланди. Чому не обумовити такий значний обсяг поставок умовою сприяння відродження рибного господарства в Україні? Ось тут і потрібен здоровий національний український егоїзм. Це ринок, і той, хто виявить більшу активність у відстоюванні своїх інтересів, буде розумнішим і ефективнішим – той і виграє.

Наше завдання – шляхом реформ інтегруватися в продовольчий ринок світового рівня. Адже великі гравці світового рівня намагаються нас тут не помічати. Ми не включені в програми ООН поставок продовольства в країни третього світу, ми не маємо преференцій, на які могли б розраховувати після відмови від ядерної зброї, після закриття Чорнобильської АЕС. Чим більше ми будемо вимагати, чим більш обґрунтованою буде наша позиція, тим більше нас поважатимуть як партнерів. Національний егоїзм для інтервенції на зовнішні ринки – це завдання номер один для українських аграріїв.

Розмову вели В’ячеслав Мірошниченко і Віктор Сизонтов.